В історію Громадянської війни назавжди увійшло спалахнуло повстання в Тамбовській губернії під керівництвом Антонова Олександра Степановича – колишнього лейтенанта царської армії, який проявив героїзм у роки Першої світової війни, а напередодні Лютневої революції зв'язав свою долю з партією есерів. Очолюваний ним рух стало одним з найбільш масштабних проявів народного гніву, викликаного порядками, встановленими після приходу до влади більшовиків. Під час його придушення комуністами вперше в світовій практиці були застосовані отруйні гази проти своїх же співвітчизників.

Благодатна житниця Росії

На думку істориків, тамбовское повстання під керівництвом Антонова стало наслідком глибокої кризи, викликаного політикою нової влади, яка проводиться щодо населення цієї колись найбагатшої російської губернії. Щоб зрозуміти всю гостроту ситуації, що склався до 1920 році на її території, необхідно звернутися до статистичних даних попередніх років і порівняти їх з тими реаліями, які принесли жителям Тамбовщини більшовики. Це допоможе повною мірою зрозуміти причини повстання Антонова.


Так, відомо, що на початку XX століття з 4 млн осіб, що населяли Тамбовську губернію, переважна більшість (75%) проживало в сільській місцевості і займалося землеробством. До цього були всі об'єктивні передумови. Досить сказати, що доля дарувала їм найбільшу родючу у світі (!) ґрунт – чорнозем, місцями досягають глибини чотирьох метрів. Використовуючи сприятливі природні умови, а також багатий досвід хліборобства, що дістався від багатьох поколінь предків, мешканці області отримували найвищі в Росії врожаї зерна і, торгуючи їм як всередині країни, так і за її межами, досягли надзвичайно високого рівня життя. Обсяги виробництва та збуту зерна тамбовські хлібороби не знизили навіть з початком Першої світової війни, оскільки втрата ряду зарубіжних покупців була компенсована за рахунок поставок в діючу армію. В цей важкий період, як і в передвоєнні роки, губернія залишалася головною житницею Росії, безперебійно постачала хлібом її багатомільйонне населення і забезпечувала гідне життя своїм працівникам.

Порядки, запроваджені новими властями

Ця картина докорінно змінилася з приходом до влади більшовиків. Як відомо, нові «господарі життя», які задекларували в якості основного напрямку своєї політики передачу землі селянам, насправді позбавили їх всіх економічних і політичних прав, а також ввели заборону на торгівлю хлібом, який стали вилучати силою. Посилаються по селах продзагони відбирали у селян весь урожай, прирікаючи їх на голодну смерть і нещадно розстрілюючи тих, хто чинив опір. Подібні «методи управління» викликали повсюдне обурення і створили передумови до початку селянського повстання під керівництвом Антонова.

Вимушені дезертири

На тлі господарської політики влади, сводившейся, по суті, до пограбування широких народних мас, протест викликала і введена в 1918 році загальна мобілізація в Червону армію, сражавшуюся за чужі селянам інтереси. Реально відчувши, що насправді означають слова про боротьбу за загальне благо, і не бажаючи брати участь у братовбивчій війні, вони при першій же можливості дезертирували зі зброєю в руках.
Опинившись, таким чином, поза законом, і не маючи можливості повернутися додому, де їх чекала неминуча розправа, вони були змушені об'єднуватися в збройні угруповання і добувати собі прожиток всіма доступними і в більшості випадків протизаконними шляхами. До 1920 році на Тамбовщині орудовало кілька десятків таких загонів. Їх члени, які називали себе «зеленими», оскільки змушені були ховатися в лісах, ускладнювали і без того важку обстановку, але в той же час саме вони стали ядром селянського повстання під керівництвом Антонова. Варто відзначити, що в 1919 році ці маси озброєних людей, волею долі опинилися ізгоями суспільства, намагалися залучити на свою сторону командування Добровольчої білогвардійської армії, створеної на півдні Росії. У серпні до них був спрямований особливий емісар – осавул Ф. П. Падалкин, в обов'язки якого входило ведення серед «зелених» агітаційної роботи. Однак поставленого перед ним завдання він не виконав, і повернувся ні з чим.

Крапля, що переповнила чашу терпіння

Поштовхом до одного з найбільш масових антиурядових виступів, які відбулися в роки Громадянської війни, стали дії голови Тамбовського губернського виконкому А. Р. Шліхтера, який, незважаючи на засуху, що охопила в 1920 році значну територію краю, зажадав у селян, за ними ж встановленими обсягами продрозкладки, 115 млн пудів зерна при загальному врожаї, не вищими тоді 12 тис. пудів.
Його розпорядження, обрекавшее на голодну смерть тисячі хліборобів, спровокувало масові невдоволення, пригнічені владою з неймовірною жорстокістю. Жертвами свавілля, чинить продзагонами, за короткий час стали сотні селян, тоді як залишилися в живих перейнялися лютою ненавистю до більшовиків і стали їх непримиренними ворогами. Незабаром вони влилися в число учасників спалахнуло повстання Антонова на Тамбовщині.

Початок кровопролиття

В історичній літературі, присвяченій подіям того періоду, початком широкомасштабних військових дій прийнято називати події 19 серпня 1920 року. В той день селяни кількох сіл Тамбовської губернії не тільки відмовилися здавати хліб, але і, при підтримці озброєних угрупувань, складених з місцевих дезертирів, розгромили прямували до них продзагони. Заодно «під роздачу» потрапили і всі місцеві комуністи, яких при першій же можливості безжально знищували. Подальший розвиток подій було подібно сніжному кому. Усвідомлюючи, що чекати милості від більшовиків не доводиться, селяни повсюдно створювали загони самооборони, які, злившись воєдино і з'єднавшись з раніше діяли збройними групами, утворили потужну повстанську армію. Її головою став голова підпільної антибільшовицької організації, яка називалася «Союзом трудового селянства» – поручик царської армії Петро Михайлович Токмаков, а начальником штабу і фактичним керівником – член партії есерів Олександр Степанович Антонов. Враховуючи визначну роль у подальших подіях, народний рух, що охопив Тамбовщину в період 1919-1920 рр., було названо його ім'ям.

Загострення бойових дій

Тамбовское повстання Антонова з надзвичайною швидкістю стало набирати силу, незабаром їм було охоплено більшість повітів, а через місяць хвиля народного гніву виплеснулася в сусідні губернії – Саратовської і Воронезької. Взялися за зброю селяни повсюдно ліквідували органи радянської влади і нещадно вбивали її представників. Незабаром під їх контролем виявилося значне число міст і сіл краю. Необхідною кількістю зброї повстанців забезпечив білогвардійський генерал-лейтенант Мамонтів, захопив в результаті кінного рейду Тамбов і утримував його деякий час у своїх руках. У відповідь на це місцевими партійними органами була проведена мобілізація комуністів, і 31 серпня голова Тамбовського губернського виконкому А. Р. Шліхтер, очоливши створений з їх числа каральний загін, виступив на придушення повстання. Очевидно, він розраховував на легку перемогу, але одна справа розстрілювати беззбройних селян, і зовсім інша – протистояти створеному з їх числа збройного формування. У першому відкритому бою його загін був наголову розбитий, а сам Шліхтер ледве врятувався втечею. Ця поразка коштувала йому тоді займаної посади, але незабаром він знову був затребуваний партією і зробив кар'єру вже на дипломатичному поприщі.
Повстання Антонова на Тамбовщині мало настільки широкий резонанс, що в жовтні того ж року в. І. Ленін доручив Ф. Е. Дзержинському та двом його помічникам – В. С. Корнєву і Е. М. Склянському, - вжити невідкладних заходів для якнайшвидшого його придушення. За їх розпорядженням чисельність військ, що діяли проти повстанської армії, була збільшена за рахунок резерву працівників ВОХОР і ЧОН (частин особливого призначення), і склала 45 тис. осіб. На озброєнні у них знаходилися 23 кулемета та 5 артилерійських знарядь. Для порівняння слід зазначити, що в рядах учасників повстання під керівництвом Антонова, до того часу вже налічувалося не менше 20 тис. бійців, на озброєнні яких було 45 кулеметів «максим» і 4 польових знаряддя з трьома сотнями снарядів. Крім того, повстанська армія постійно поповнювалася за рахунок прилеглих до неї місцевих жителів, які мали всі підстави ненавидіти більшовиків.

Перелом в ході військових дій

Однак успіхи, котрі виникли після першого етапу Тамбовського повстання Антонова, в 1921 році змінилися смугою гірких невдач. Пояснюється це насамперед тим, що завершилася до того часу радянсько-польська війна і розгром Врангеля в Криму, дозволили командуванню РСЧА перекинути до Тамбову значний контингент військ і за рахунок цього посилити знаходилися там підрозділу. Командувачем об'єднаним угрупуванням сил був призначений колишній капітан царської армії М. Н. Тухачевський, а його заступником став Е. П. Уборевич. На боротьбу з «антоновщиной» - так на протязі всього радянського періоду було прийнято називати повстання під керівництвом Антонова, - направили бригаду під командуванням Р. В. Котовського, а для контролю за діями комскладу прибули представники ВЧК – Р. Р. Ягода і Ст. Ст. Ульріх. Всі ці люди (крім Котовського) в період сталінських репресій були розстріляні за звинуваченням в антирадянській діяльності, а пізніше посмертно реабілітовані. До квітня 1920 року перевага сил була на стороні урядових військ, складалися з 55 тис. червоноармійців, що мали на озброєнні 63 артилерійські знаряддя, близько 500 кулеметів і 4 бронепоїзди. Крім того, на їх боці воювали 5 автобронеотрядов і 2 авіазагону. Рішучий перелом у ході бойових дій позначився 25 травня, коли бригада Котовського вщент розбила два повстанських полку, очолюваних Селянським, а дивізія Уборевича знищила з'єднання, яким командував особисто Антонов. Повстання на Тамбовщині з цього часу пішло на спад, але багато його учасники ще продовжували боротьбу.

Кривавий апокаліпсис на землі Тамбовській

Більшовиками були задіяні величезні сили, але на підставі збережених документів, а також свідчень сучасників напрошується висновок, про те, що вони домоглися перемоги насамперед за рахунок варварських методів ведення війни. Досить сказати те, що під час придушення повстання Антонова на Тамбовщині, вперше у світовій історії отруйні гази були застосовані проти своїх же співвітчизників, багато з яких належали до числа мирних жителів, які опинилися в зоні бойових дій. Наказ про використання хімічної зброї надійшов з Москви і був негайно виконаний головнокомандувачем урядових військ Тухачевським. Їм же була направлена у всі підрозділи директива, предписывавшая проведення широких репресивних заходів не тільки щодо самих учасників заколоту, але також і членів їх сімей. З цього часу увійшли в практику такі безпрецедентні за своєю жорстокістю акції, як взяття в заручники і подальший розстріл сотень мирних громадян, знищення цілих міст і сіл, а також повсюдне створення концтаборів, які зганялися навіть матері з грудними дітьми і немічні люди похилого віку. Кількість добровільно здалися і тим не менш розстріляних без суду учасників повстання Антонова в Тамбовської губернії, а також членів їх сімей вимірялася сотнями тисяч. Нагадаємо, що ці криваві беззаконня, як, втім, і всі наступні, творилися під гаслом побудови світлого майбутнього, а ім'я головного ката – Тухачевського, - донині носить одна з вулиць Санкт-Петербурга. Доречно буде згадати прадавню мудрість, що народ, який забув своє минуле, приречений на його повторення.

Кінець селянського заколоту

До літа 1921 року основні сили повстанців були розбиті, і тамбовское повстання Антонова прийняло характер партизанської війни, масштаби якої обмежувалися лише окремо взятими районами. Багато повстанці склали зброю й розійшлися по домівках. У середині липня Тухачевський вже доповідав у Москву про ліквідацію останніх осередків опору, але окремі сутички між селянами і загонами урядових військ тривали ще протягом року. Одним з важливих чинників, що сприяли зміні настрої серед селян-учасників повстання Антонова в Тамбовської губернії і їх відмови від подальших бойових дій, стало скасування продрозкладки, оголошена урядом в лютому 1921 року, і її заміна фіксованому податком. Це був хитрий крок московського керівництва, сприйнятий селянами як їх перемога, але обернувся на ділі ще більшим закабалением. Те ж можна сказати і про указ, на підставі якого всім учасникам селянського повстання Антонова була обіцяна амністія за умови добровільної здачі зброї та допомогу в затриманні його основних керівників. На практиці ж все з'явилися з повинною бунтівники заарештовували і відправляли в місця ув'язнення, де в основному і закінчували своє життя. Та ж гірка доля чекала і членів їх сімей.

Загибель головного натхненника і керівника повстання

В одному з листів того періоду А. С. Антонов констатував, що народ, в основній своїй масі, піддався обману, і його бойовий дух помітно знизився. Як у свій час дезертири сотнями втекли з частин РСЧА, так тепер вони стали залишати повстанську армію, прихопивши з собою зброю і запаси продовольства. Перш міцне і боєздатне військо почало стрімко танути, що свідчило про неминуче ураженні Тамбовського повстання. Олександр Антонов, не маючи можливості вплинути на хід подій, лише з гіркотою додавав в тому ж листі, що тепер всіх учасників заколоту, а особливо його керівників, чекає суворе покарання. Вже після остаточного розгрому повстання в Тамбові Антонов майже рік переховувався від чекістів на сусідніх хуторах. Йти від переслідування йому ставало з кожним днем все важче, оскільки колишній бунтарський дух в народі розсіявся, багато були не проти спокутувати свою провину ціною зради свого колишнього командира. Нарешті, 22 червня 1922 року в міське відділення ЧК надійшов донос від одного залізничника, який повідомив, що розшукуваний злочинець разом зі своїм братом Миколою знаходиться в селі Нижній Шибряй в будинку місцевої жительки – Наталії Косатоновой. За вказаною адресою негайно послана група захоплення, члени якої після безуспішної спроби взяти братів живими розстріляли обох з близької відстані. Тіла убитих перевезли в Тамбов і помістили в підвалі скасованого раніше Казанського монастиря, приміщення якого використовувалися для потреб губернського відділення ГПУ. Про те, де були поховані тіла головного керівника повстання - Олександра Антонова і його брата - відомостей не збереглося. Результатом подій, які охопили Тамбовську губернію і частина прилеглих до неї територій в період 1920-1921 рр., стало посилення репресивного режиму, раніше встановленого більшовиками, і остаточне позбавлення селян усіх економічних і політичних прав.