Історія приєднання Кавказу до Росії, витоки якої слід шукати в далекому минулому нашої Батьківщини, сповнена героїчних і драматичних подій, багато в чому визначили подальший шлях розвитку народів, втягнутих у цей багатовіковий процес. Незважаючи на те що вона завершилася створенням потужного міжнаціонального союзу, сепаратистські настрої серед горців не раз виявлялися і тягли за собою збройні конфлікти.

У глибині століть

Щоб найбільш повно відтворити картину приєднання Кавказу до Росії, слід почати з подій, що відбувалися ще за часів правління князя Святослава Ігоровича, тобто у другій половині X століття. Після розгрому хазар, які контролювали південно-східні степи, він підкорив племена косогов і ясів, що населяли передгір'ї Кавказу, і добрався до Кубані, де згодом було утворено легендарне Тмутараканське князівство. У народному фольклорі воно зробилося символом віддалених земель.


Проте в наступні століття, затьмарені міжусобицями князів, Русь втратила багатьох колишніх завоювань та її кордони були відсунуті від берегів Азовського моря. Подальші мирні спроби приєднання Кавказу до Росії, які з великою часткою умовності прийнято вважати першим етапом цього тривалого процесу, відносяться до періоду XV–XVII ст. і характеризуються вассально-союзницької формою відносин, що встановилися між московськими правителями і старійшинами найбільш численних кавказьких племен.

Початок священної війни

Цей неміцний і часто нарушавшийся обома сторонами світ протримався до початку XVIII століття, і остаточно впав після того, як Петро I, маючи намір відкрити для Росії торговий шлях в Індію, зробив у 1722-1723 рр. похід в прикаспійські землі. Здобувши ряд перемог на рівнині, він тим самим спровокував корінних жителів гірських районів до початку військових дій з побоювання захоплення належали їм територій.


Цей етап історії приєднання Кавказу до Росії відзначено загостренням збройних конфліктів, що з'явилися наслідком початку масового руху серед горців-мусульман (мюридів), спрямованого проти невірних, тобто християн. Він вилився в початок повномасштабної «священної» війни, що іменувалася «газаватом». З деякими перервами вона розтягнулася майже на півтора сторіччя.

Під прапорами шейха Мансура

Відзначається, що в період правління Петра I, а також в роки царювання Катерини II більшість повідомлень про приєднання Кавказу до Росії носили характер військових зведень, що говорить про наполегливо проводилася в життя політику колонізації з використанням збройних сил. Незважаючи на те що в 1781 році жителі ряду чеченських громад добровільно присягнули на вірність Росії, вже через кілька років усі вони стали учасниками створеного шейхом Мансуром національно-визвольного руху. Єдине, що завадило тоді початку повномасштабної війни – це невдала спроба шейха об'єднати всі гірські народи в єдину мусульманську державу. З цим завданням пізніше впорався ісламський релігійний і політичний діяч по імені Шаміль.
Тим не менш Мансуру вдалося об'єднати в рядах створеного ним антиколоніального руху багато народностей Північного Кавказу і згуртувати їх під гаслом спільної боротьби за національну незалежність. На перших порах повстанцям супроводжувала військова удача, але дуже скоро з'ясувалося, що, взявши в руки зброю, вони мають намір використовувати його не тільки проти зовнішніх ворогів, якими для них були російські, але й проти своїх внутрішніх гнобителів – місцевих феодалів-власників землі. Це стало причиною того, що гірські верхи зрадили національні інтереси і спільно з урядовими військами взяли участь у приборканні повстанців. Після їх розгрому хиткий мир було тимчасово відновлено, а сам ватажок бунтівників схоплений і у 1791 році закінчив свої дні в казематі Шліссельбурзькій фортеці. На цьому завершився другий етап приєднання до Росії Північного Кавказу та прилеглих до нього територій.

Генерал Єрмолов проти загонів Теймиева

Подальший розвиток подій у цій постійно гарячій точці пов'язано з призначенням у 1816 році генерала А. П. Єрмолова командувачем дислокованими на Кавказі військами. З його приходом почалося планомірне просування російських частин вглиб території Чечні. У відповідь на це з числа горян були сформовані численні кавалерійські загони, очолювані Бейбулатом Теймиевым. Під його командуванням вони більше 15 років вели партизанську війну, завдаючи урядовим силам незліченний шкоди. Відзначається, що сам він був прихильником мирного співіснування з Росією, і за зброю взявся лише в силу ситуації, обстановки. У 1832 році Теймиев був зрадницьки убитий одним зі своїх наближених. За свідченням учасників тих подій, ватажок горян став жертвою боротьби за владу між представниками кількох ворогуючих кланів.

Зліт і падіння Шаміля

Боротьба за приєднання Кавказу до Росії в 19 столітті отримала найбільшу напругу після того, як імамом – релігійним і політичним вождем місцевих племен – був проголошений вже згаданий вище Шаміль, утворив на підконтрольних йому територіях потужне теократична держава, зуміло протягом тривалого часу протистояти російським військам. Процес колонізації був значно ускладнений, але згодом створений Шамілем імамат став активно розкладатися зважаючи встановлених всередині нього непомірно суворих законів і корупції, разъедавшей владну верхівку. Це послабило військову міць горців і привело їх до неминучого в таких випадках ураження. Завершився цей, третій за рахунком етап приєднання Кавказу до Росії полоном Шаміля в 1859 році і укладенням мирного договору.

Забуті ідеали

Колишній політичний і духовний лідер гірських народів був доставлений в Росію і став почесним бранцем правив у ті роки імператора Олександра II. Всі його родичі, що входили колись у еліту військового керівництва, отримали від російської казни щедрі відплати і поспішно відреклися від колишніх ідеалів. Підсумок цього етапу приєднання Кавказу до Росії коротко можна охарактеризувати як встановлення панування військової адміністрації і повну ліквідацію інститутів місцевого самоврядування.

У роки, коли Шаміль зі своїми численними родичами благоденствував у Росії, багато його співвітчизники були вигнані зі своєї землі і депортовано до Туреччини, уряд якої дала на це свою згоду. Дана міра дозволила царським властям значно скоротити чисельність місцевого населення і заселити звільнені території переселенцями з інших районів країни.

Кавказькі партизани

Початок XX століття ознаменувався черговим – четвертим етапом приєднання Кавказу до Росії. Кавказька війна, що знову спалахнула в ті роки, стала результатом політики царського уряду, яке будувало свої взаємини з корінним населенням краю без урахування національних особливостей, роблячи при цьому ставку лише на грубу силу. Не маючи змоги виступити єдиним фронтом, як це було в часи шейха Мансура, Бейбулата Теймиева або Шаміля, горяни вдалися до тактики партизанського руху як єдино доступній їм формі збройної боротьби.

Ідеологія, яка перемогла віру батьків

Останнім, заключним етапом процесу, спрямованого на входження гірських народів до складу Росії, стали події, обумовлені впливом на жителів Кавказу представників соціал-демократичної партії, проводили там широку пропагандистську і просвітницьку роботу. Їх успіхи були настільки великі, що до моменту жовтневого збройного перевороту ідеї побудови соціалізму значною мірою витіснили зі свідомості народних мас ісламську ідеологію. Саме завдяки цьому територія Кавказу незабаром стала важливою складовою частиною Радянського Союзу і залишалася нею аж до його розпаду.